Унікальна країна Полісся - 8 Квітня 2009 - - Ємільчинська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів №1

Школа 2017

Наш девіз

Хто міцні знання має - той горіх науки розламає

Герб школи

Призери олімпіад

Стежина знань

Герої АТО

Саган Сергій

Школа 2016

Категорії розділу

Виховні заходи [0]

Шкільне життя [3]

Твори [4]

Навчання [2]

Шкільна стежина [102]

Кошторис [7]

Форма входу

Головна » » Унікальна країна Полісся

07:46

Унікальна країна Полісся

Тихим незайманим сном спить неосяжний лан. Вкритий густим молочно-білим серпанком дихає, немов великий лагідний звір. Дихання це – непомітне і нечутне – вливається в єдиний гармонійний ритм природи, поєднує все живе навколо. Іноді тиша порушується шелестким дзвоном колосків під ніжним подихом вітру, але шелест цей несміливий, ніби випадковий. Задзвенить і стихне... І раптом щось змінюється! Відразу не зрозумієш що. Ранкова похмура пелена світлішає, наповнюється ніжними, теплими кольорами. Благодатне поле готується до зустрічі сонця... Ярило піднімається над світом, його прихід завжди величний, природа не сміє порушити шанобливу тишу цього таїнства. Велика золота хвиля повільно котиться ланом, заливає його довгожданим теплом, наче парне молоко, вилите зі жбану. Земля жадібно п’є золотаве проміння і ... пробуджується! Зашумлять трави та колосся, застрекочуть коники. Стрімко розірве піднебесну тишу дзвінким гімном сонцю жайворонок. Почнеться день, продовжиться життя. І так навіки-вічні.
Полісся... Мій рідний дім. Земля моїх предків і моя колиска. Моя Віра, Надія і Любов. Край мавок і лісовиків, край оксамитових трав, мохових боліт, лісових чагарів. Дикий і загадковий. Як і його народ – мовчазний, упертий, зі своїм важким характером. Але як крізь похмурий ліс пробивається промінчик сонця, пробуджує щодня життя, так і крізь цю мовчазність і зашкарублість раптом проливається така доброта і щедрість, що, здається, затопила би вона весь світ і піднесла би до Бога. Хто чув чарівний спів Ніни Матвієнко , той зрозуміє про що я говорю. В поліських піснях – душа цього народу. Коли їх чуєш, зникає пелена і облуда, ти усвідомлюєш свою силу: прадавню, глибоку, загадкову. Ця сила в доброті, всетерпимості, прощенні.
Скільки стерпів цей лісовий край за свою історію! Жоден ворог не зборов його. Воювати з поліщуками побоювались споконвіків . Жодна орда не насмілилась заглибитись у дрімучі нетрі та болота. Не підкорились древляни мудрій та засліпленій горем княгині Ользі, але дали світові князя Володимира, сина лісовички Малуші. Поліщукам ніщо в житті не діставалося легко. Ліси, болота, нечорноземні ґрунти лише давали можливість вижити, а не раювати. Здається, діти тут народжуються з генетичним усвідомленням, що життя – це боротьба. Тому і досягають в житті висот, яких іншим досягти зась. Я пишаюсь своїми земляками, ким би вони не були: видатними вченими, митцями, педагогами і лікарями, чи звичайними трударями з репаними руками. Все, що вони досягли, – велика праця душі та серця, а ще важкий повсякденний труд: фізичний чи інтелектуальний.
Бог нагородив нашу прадавню землю незліченними природними скарбами: колись непрохідними лісами, колись щільною стіною хмільників, колись нескінченними ланами льону... Як боляче ріже слух це „колись”. Це не описка і не помилка. Це – колись. А я хочу, щоб було зараз і завжди. Щоб буяла природа, приносила людям свій плід, а люди вдячно брали його і берегли те, що дано Богом. Бо це є життя. Без цього круговороту ми не виживемо. Ми залишимось голі і босі на випаленій землі. Та гляньте ж навколо! Ми гинемо, зникає наш генофонд, вироджується нація. Зникають з карти цілі села, щороку, з року в рік. Але до того, як зникнути з мапи, вони просто вимирають довгою і болючою смертю. Молодь або від’їжджає до міста, де жити легше, або втрачає розум і душу в алкогольному дурмані – бо так теж легше. А старі не залишають свою оселю і вкладають в землю свої останні сили до тих пір, доки ляжуть в неї самі. І продовжать круговорот природи – бо так має бути. Їх не лякає ні Чорнобиль, ні відсутність умов для нормального життя. Мабуть, це мудрість і усвідомлення свого шляху. Бо мають бути не тільки міські джунглі, а й ті місця на Землі, де душа співає і рветься в небо, де воно синє і безмежне. Я хочу зберегти для нас і наших нащадків цю красу. Хай буде вона натхненням для них! Хай відродиться і продовжиться в віках!
Економічне відродження краю не повинно підпорядковуватись сліпому використанню чужого, можливо і вдалого, досвіду. Ми неповторні і особливі. І відродження повинно бути особливим, з урахуванням місцевих факторів. Не останнє місце тут займає психологія людей. Вони важкі на підйом, недовірливі, іноді відсторонені, але щирі та роботящі. Держава довгий час не виправдовувала їхньої довіри, не один раз зрадила. Їх можна зрозуміти. Дивно вимагати від них патріотизму і самовіддачі, коли живуть вони на грані виживання. А де ж наші патріоти з товстими гаманцями? Не помітила великих черг меценатів. Пам’ятаєте поліську притчу про злодія? Колись моя прабабця розказувала мені ці казочки. Здавна поліщуки носили широкі полотняні штани і славилися вони великими, аж до колін, внутрішніми кишенями, в які вміщалось багато добра. Тому з’явилась поговірка : „кишені, як у поліського злодія”. Може, варто вивернути вже ті кишені? Може, варто всім щось зробити для спільного блага? На пустищі не збудуєш храм без Бога в душі.
Ми повинні навчитись берегти і віддавати, а не тільки користуватись. Берегти ліс, багатий, як для Європи, тваринний світ, скарбниці гранітів, неоціненних титанових і уранових руд, поклади алмазів та самоцвітів.
Великий потенціал розвитку має сільське господарство. Адже славився колись наш край племінним поголів’ям худоби, селекційно-дослідними господарствами, де впроваджувались найновітніші досягнення в рослинництві і тваринництві. Тепер можу запросити вас на екскурсію до спорожнілих ферм та спустошених полів – а тут народжувалася економічна незалежність України. Полісся – край льону, хмелю, жита. Ґрунти наші бідні: як не пісок, то сірий камінь або лісовий ґрунт, і росте на ньому те, що дав Бог споконвіків. Може, не варто винаходити колесо, а почати використовувати його за призначенням? Тоді будемо їсти чисті продукти і втиратимемо обличчя льняним рушником. Нашим, прадавнім вишитим льняним оберегом. І видужає душа, і оздоровиться тіло...
А ще у нас є прекрасні гончарні традиції. Мало хто не чув про Коростенський та Баранівський фарфоро-фаянсові заводи. Але виробництво на них занепадає. Колись і в моєму рідному Ємільчиному за часів графа Уварова був фарфоровий заводик і цегельня. А ще славні ткалі і столярі, які могли без жодного цвяха змайструвати меблі. Мамі у спадок від прабабуні дісталось таке ліжко (йому майже 100 років) та скриня – бабусина гордість. Адже можемо зробити, коли хочемо, і хист є. Ще б бажання...
Окремо хочу сказати про Поліський державний заповідник. Охороняються ліси, первинні болота (ті, що не встигли бездумно осушити!), ендемічні рослини і тварини. Біологічна криза на сучасному етапі турбує не тільки науковців, особливо з урахуванням наслідків Чорнобильської катастрофи. Це велика соціальна та екологічна проблема. Розв’язати цей вузол дуже важко, це вимагає багато часу, терпіння і мудрості. Природа мусить відновитись, загоїти свої рани, і наше завдання допомогти їй або хоча би не збільшувати наслідки бездушного „прогресу”.
Я вірю у відродження свого краю, бачу його по-своєму. Можливо, у моїх думках ще багато максималізму, мало базових економічних знань. Але головне – наше спільне бажання, славнозвісна впертість (в хорошому розумінні цього слова) і висока духовність.
Ми – унікальні.
Це ми вже усвідомили.
Тепер – час реальних справ!

Тетяна Луцак, учениця 10-А класу, 2005 р.

Категорія: Твори | Переглядів: 1038 | Додав: emschool1