Школа 2016
Наш девіз
Хто міцні знання має - той горіх науки розламає
Герб школи
Призери олімпіад
Стежина знань
Герої АТО
Саган Сергій
Категорії розділу
Виховні заходи [0]
Шкільне життя [1]
Твори [4]
Навчання [2]
Шкільна стежина [77]
Форма входу
Логін:
Пароль:
 Дневник
Головна » 2009 » Квітень » 8 » Я вірю в твоє майбутнє, Україно!
07:49
Я вірю в твоє майбутнє, Україно!
Палюче літнє сонце поливало землю теплом, немов гарячим молоком, а маленька русява дівчинка-українка збирала в полі квіти. Сонце не шкодувало тепла, босі ноги кололи гострі камінці і стерня, на руках ще не загоїлись порізи, залишені серпом, але квіточку до квіточки, прибравши золотим пшеничним колоссям і зеленим листом, вона плела барвистий вінок. В Україні вінок з давніх-давен символізував достаток, мир і гармонію. Отак життєвими стежками босоногою дівчинкою простує наша Україна, складаючи до купи квіти, зелень і золоті колоски, терплячи біль, але не здаючись. І дівчинка сплела вінок. Тепер – наш час! Чи вдасться нам пронести крізь життєві бурі той вінок гармонії і злагоди, не випустивши його з рук, не віддавши на поталу скаженим хвилям буття, не давши зів’яти квітам найпотаємніших мрій і сподівань?!  
  Україна ... Земля блакитного неба і золотого колосся, героїчної слави і батьківщина великих людей. Земля моїх предків і моя колиска. Я схиляюсь перед тобою, Україно, перед твоїм вольним народом, я оспівую тебе, мій рідний дім. Принижена, спаплюжена, зруйнована дощенту, ти відроджуєшся, як фенікс постаєш з попелу, зі сльозами і рішучістю підводишся з колін.
  З маленької краплини, що з’являється в тому місці, де має бути джерело, починається  струмочок. З маленької росинки, що діамантом виблискує на вранішньому сонці, починається  новий день. З маленької насінини, прибиваючись крізь темряву, проростає маленька рослинка, щоб потім гордовито підняти до неба свою  голівку. З маленької мурашки, що трудиться усе своє життя, починаються великі звершення. З маленької людини починається велика нація! Кожен з нас мусить усвідомити, що є не лише окремою особиною виду Homo sapiens, молекулою Всесвіту, а й частиною народу, нації, світу, без якої  життя взагалі неможливе. Стверджувати це зовсім легко, а усвідомити і осилити цей тягар – бути людиною – дуже важко!
  Життя взагалі непроста штука, воно змушує нас перш за все турбуватись про себе самих, не маючи  на думці ніякої вищої мети. Про що може думати батько, коли всі його думки зосереджені на одному: як прогодувати родину, як забезпечити її, як дати своїм дітям гарне виховання і освіту. Чи ставить ця людина перед собою вищу мету, наприклад, турботу про державу? Навряд. А хто у цьому винен? Однозначною відповіддю буде лише те чисто сердечне зізнання, що винні у всьому цьому лише ми, люди! У своєму повсякденному житті, в цьому постійному гонінні за матеріальними цінностями і задоволенням власних потреб і бажань нам не вистачає ні часу, ні сил на розуміння мізерності власного існування. А як це боляче одного разу відкрити очі, підняти голову й усвідомити, що ти живеш у своєму власному, вигаданому міражі, а навколо тебе вирує життя. Життя інше,  не таке, яким ти звик його сприймати... Розчарування? Мабуть, але і невимовний відчай. Щодня ми будуємо навколо себе височенні мури, відгороджуючись від ненависного, жорстокого світу, а від нього практично неможливо втекти. Він постійно нагадує про себе... Цей світ – наш, не належить він ні нашим предкам, котрі вже прожили своє життя, ні нашим нащадкам, які прийдуть у цей світ значно пізніше. Варто починати руйнувати мури нашої уяви про життя і створювати своє майбутнє і майбутнє наших дітей зараз. Цей світ дістається нам таким, яким він є. Яким він буде - залежить від нас. Щоб змінити його на краще, потрібен великий труд. Не тільки фізична праця підніме нас з колін, але необхідне натхнення і висока духовність, щоб витримати цей іспит, мати сили довести справу до кінця. Щоб пожертвувати собою, власною фортецею, яку кожен намагається створити навколо себе, потрібно бути справжнім патріотом. Та чи кожен розуміє сенс і глибоке наповнення цього слова? Це не тільки любов до щедрот рідної землі і милування прекрасними краєвидами, що даровані нам Богом.
  Ми втратили самі себе. В постійному коловороті життя, обертаючись у замкнутому циклі „потреби – їх задоволення”, ми сумніваємося у власній гідності, величі і значимості. Ми також втратили довіру  до державних інституцій. Держава довгий час не виправдовувала наших сподівань, не один раз зрадила свій народ. Дивно вимагати від людей патріотизму і самовіддачі, коли живуть вони на грані виживання. Одними ідеалами  і бажаннями ситий не будеш. Щоб побудувати дім, потрібен фундамент . Національної свідомості для цього не достатньо. А де ж наші патріоти з товстими гаманцями? Не помітила великих черг меценатів. Пам’ятаєте поліську притчу про злодія? Колись моя прабабця  розказувала мені ці казочки. Здавна поліщуки носили широкі полотняні штани і славилися вони великими, аж до колін, внутрішніми кишенями, в які вміщалось багато добра. Тому з’явилась поговірка : „кишені, як у поліського злодія”. Може, варто вивернути вже ті кишені? Може, варто всім щось зробити для спільного блага?
  Повсякденне  життя привело людство до єдиної визнаної часом мети: гроші. „Гроші правлять світом”, - так  було, є і буде. Людина, що має гроші, має владу і має силу. Це дуже спокусливі слова, тому з того часу, коли було викарбувано першу монету, почались на землі грабунки, війни, гоніння за золотом, як за єдиною насолодою в житті. Чим більше ми маємо, тим більше мати ми хочемо і тим менше цінуємо те, що нам дано  Богом.
  Не все у світі можна продати і купити. Ні за які гроші не купиш талант і геніальність! Господь нагороджує цими дарами вибраних. Це велике щастя і великий тягар. Не знаю геніїв, які б жили і померли в достатку. Шевченко, Франко, Леся Українка  - скільки випробувань випало на їхню долю! Можливо, зрадивши своїм моральним засадам, своїй геніальності, закінчили б вони життєвий шлях в теплі і безтурботності. Та  призначення їхнє  не давало їм жити спокійно. Воно пускало глибоке коріння в їхню душу, проростало крізь тіло і до сих пір дарує нам свої плоди. Згадаймо Катерину Білокур. Не малювати було для неї рівноцінно – не дихати! З якої уяви малювала вона, неосвічена сільська жінка,  свої чудернацькі сади? Що хотіла сказати нам, тим, хто її не розумів? З яких глибин душі ллються пісні нашої землячки Ніни Матвієнко, хто надихає її, хто дає сили жити в цьому жорстокому світі? У кожного своє призначення, сенс його, можливо, зрозуміють прийдешні покоління. Але це основа нашої духовності і сили. Я думаю, помилково вважати тільки мистецькі скарби предметом національної гордості. Винахідники, інтелектуали від науки, просто майстри із „золотими руками”  теж отримують від Бога свою долю. Вернадський, Ціолковський, Корольов, Сікорський, Антонов, Глушков , Івченко, Патон, Бродський , Мечніков, Богомолець, Амосов, Потебня ...  Цей список може бути продовжений. Ці люди поклали свій талант на вівтар в ім’я України.  Чи мали вони можливості проявити свої здібності у повному об’ємі, чи мали для цього всі умови? Кожен з них відповів би:„Ні!” Бо немає межі геніальності і польоту людської фантазії! Держава повинна дбати про це і турбуватися про свій імідж, тому що ці люди – обличчя України. Майбутнє її – в  нерозкритих талантах  і безмежному інтелектуальному потенціалі. Розумію тих людей, які реалізувалися за кордоном  і повернулися додому. Не розумію держави, якій до цього байдуже! Не розумію суспільство, яке прагне цього не помічати! Відмовитись від матеріальних благ, умов інтелектуального росту і втілення своїх здібностей у життя за кордоном  зможе не кожна людина. Що повертає їх в Україну? Поклик предків? Чи щось набагато сильніше і для нас незбагненне? Можливо, призначення, визначене Богом, і дань землі, яка їх народила і випестила?  А може, все набагато простіше, -  інакше жити вони не можуть?! Хто оцінить їх подвиг? Можливо, наші нащадки...
  Ми перш за все повинні визначитися зі своїми життєвими ідеалами, зрозуміти, що в наших руках не тільки наше сьогодення, а й майбутнє наших нащадків. І хочеться вірити, що ми все зможемо. Ще не все втрачено в нашому суспільстві! Ще український народ не загубив своєї величі і могутності в повсякденному сірому існуванні!
  А нам є що втрачати! Бог нагородив нашу прадавню землю незліченними природними скарбами: колись непрохідними лісами, колись щільною стіною хмільників, колись нескінченними ланами льону... Як боляче ріже  слух це „колись”. Це не описка і не помилка. Це – колись. А я хочу, щоб було зараз і завжди.  Щоб буяла природа, приносила людям свій плід, а люди вдячно брали його і берегли те, що дано Богом. Бо це є життя. Без цього круговороту ми не виживемо. Ми залишимось голі і босі на випаленій землі. Та гляньте ж навколо! Ми гинемо, зникає наш генофонд, вироджується нація. Зникають з карти ці села  щороку, з року в рік. Але до того, як зникнути з мапи, вони просто вимирають довгою і болючою смертю. Молодь або від’їжджає до міста, де жити легше, або  втрачає розум і душу в алкогольному дурмані – бо так теж легше. А старі не залишають свою оселю і вкладають в землю свої останні сили до тих пір, доки ляжуть в неї самі. І продовжать круговорот природи – бо так має бути.  Їх не лякає ні Чорнобиль, ні відсутність умов до нормального життя. Мабуть, це  мудрість і усвідомлення свого шляху. Бо мають бути не тільки міські джунглі, а й ті місця на Землі, де душа співає і рветься в небо, де воно синє і безмежне.
  Я вірю в те, що золотом розливатимуться безмежні поля пшениці, небесним сяйвом синітимуть льони, непрохідними стінами тягнутимуться величні українські ліси. Вірю в те, що держава простягне руку допомоги і підтримки до свого народу, що дитинство наших дітей буде сонячним і ясним, що не буде в  Україні чужих дітей, адже земля у нас одна і ми усі її  кровинки. Сподіваюсь, що справжні українські таланти-самородки проб’ються на вершини, яких вони дійсно достойні; що наші вчені та інтелектуали зможуть реалізувати свій потенціал на славу рідної землі. Я думаю, що на нас чекає прекрасне майбутнє, гарантом якого є ми, молоде покоління патріотів. І я вірю в те, що ми будемо гідні вплести у той вінок достатку, миру і гармонії вслід за помаранчевою стрічкою ще й яскраву квітку нашого щасливого майбуття!
  Люди, прислухайтесь до голосу власного серця, допоможіть здійнятись з колін нашій країні і нашому великому народові! Ми, українці, зможемо запалити яскраву зорю майбутнього України і викласти своїми  руками їй шлях до омріяного ідеалу! Лише тоді ми матимемо право називатись істинними патріотами своєї Батьківщини!  
Тетяна Луцак, учениця 11-А класу, 2006 р.
Категорія: Твори | Переглядів: 2067 | Додав: emschool1
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Copyright MyCorp © 2017
Школа
Наша адреса
11201, Житомирська обл., смт. Ємільчине,
вул. Шевченка, 4
тел. (04149)-21380

E-mail: emschool_1@ukr.net
Спартакіада
Герої АТО
Макарчук Юрій
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Мій профіль | Вихід
Пошук
Шкільне життяМалюнки дітейЄмільчинеГостьова книгаФорум