Народився Петро Сокирко в Ємільчиному в 1961 році в родині водія Олександра Йосиповича Сокирка, а мама Олександра Порфирівна, працювала в бухгалтерії райспоживспілки. Скромна і працелюбна сім'я користувалась повагою ємільчинців. Більше того, вся родина Сокирків досить велика: дід Йосип Герасимович — один з фундаторів місцевого колгоспу; батькові брати — Володимир й Михайло, колишні шановні водії, нині пенсіонери; їхні діти, також переважно автоводії. Акцентую на цьому увагу тому, що навчаючись в Ємільчинській середній школі Петро Сокирко просто марив автосправою. Разом з атестатом про середню освіту він отримує свідоцтво на право водіння автомобіля. Але вважав, що для нього цього не досить. І трохи попрацювавши на виробництві та відслуживши в армії, поступає на навчання до Київського автомобільно-дорожнього інституту, який успішно закінчує в 1987 році. Молодого спеціаліста з досвідом практичної роботи та армійським гартом направляють у Миронівське міжгосподарське шляхово-будівельне управління. Петро Олександрович чув від батька та й у школі від вчителів про знаменитий Миронівський науково-дослідний інститут, про його пшениці, що гарно врожаїлись і на Житомирщині. Авторові цих рядків також випало бувати в Миронівці, оглядати дослідні ділянки десятків сортів пшениць, відомий багатьом фітотрон інституту, слухати розповіді науковців. Це вражає масштабністю, конкретним втіленням у реальність фундаментальної науки в поєднанні з практикою. Проте не тільки цим славетна земля Миронівська і весь цей благодатний край. П.О.Сокирко пригадує, що навчаючись ще в інституті, йому доводилось знайомитись із згаданим шляховим управлінням, яке виконувало багато замовлень від сільськогосподарських підприємств, інших організацій і за межами району. Отже, коли отримав сюди направлення, був задоволений можливістю саме в такому колективі сповна реалізувати набуті теоретичні знання, та й самому збагатитись передовим досвідом. — Скажу відверто, — говорить співрозмовник, — що ніколи не шкодував про початок трудового шляху саме в цьому управлінні. Тут я зустрів хороших людей, сумлінних, чесних, працелюбних і доброзичливих. До мене, молодого майстра, а згодом головного інженера, ставились як до давнього члена колективу, в усьому допомагали. І вже тоді я відчув, що головним багатством Миронівщини є не стільки родючі чорноземи, скільки люди. Люди, з якими почав трудову діяльність П.О.Сокирко, керівники району, без сумніву, не помилились, коли обирали його депутатом районної ради, а в 1994 році призначили заступником голови Миронівського міськвиконкому. А вже через рік Петро Олександрович стає першим заступником голови райдержадміністрац. Пригадується сумна подія 1997 року. Помер його батько Олександр Йосипович, між іншим, мій сусід. Проститись з поважною людиною приїхала і група представників з Миронівки. Шанобливо відгукувались тоді вони про нашого земляка. Знали вони не тільки про цю біду, а й пережите горе, коли двійко школярів молодшого віку залишила на цьому світі мама, Олександра Порфирівна, котра тяжко захворіла і померла. Вже будучи вдівцем (між іншим, до кінця своїх днів — жалів дітей), Олександр Сокирко власноруч збудував дім, поодружував дітей і працював скільки мав сил. Без сумніву, і батькова трудова невтомність, любов до людей передались синові, і сьогодні ці зерна проростають на благодатному грунті. 25 травня 1998 року Президент України А. Кучма призначив Петра Олександровича Сокирка головою Миронівської райдержадміністрації. Районна газета „Миронівський край", яку очолює впродовж багатьох років заслужений журналіст України, письменник В.А.Глущенко присвятила спеціальний випуск 80-річчю утворення Миронівського району. Ось уривок з роздумів П.О.Сокирко. — Миронівська залізнична станція привітно зустрічає гостей, а далі вони самі крокують вулицями невеликого охайного міста, яке за підсумками обласного конкурсу на кращий благоустрій у 2002 році стає переможцем серед споріднених міст і відповідно нагороджене. Далі, називаючи поіменно Героїв Соціалістичної Праці, інших орденоносців району, голова райдержадміністрації з гордістю підкреслив історичну роль вченого, двічі Героя В-М.Ремесла, колектив інституту, що носить його ім'я і є візитною карткою району. Серед промислових підприємств тут посідає дає чільне місце завод по виготовленню круп і комбікормів, що за сто років свого існуванні невеличкого підприємства виріс у флагман харчової промисловості держави. Витримало випробування десятиліттям і ВАТ „Кристал-М" (цукрозавод). Нарощуються потужності заводу по виробництву сухого знежиреного молока. Багаторічні трудові традиції примножує колектив ВАТ "Миронівський автоагрегатний завод". Наполегливо трудяться колективи інших промислових і переформованих сільськоїосподарських підприємств. Що стосується цієї галузі, то досить сказати, що значно менший за площею район у порівнянні з нашим тільки у 2002 році забезпечив валовий збір зерна у 102,5 тисячі. Зрозуміло, що тут високі показники і тваринництві, інших галузях, а отже й в економіці і, як наслідок, добробуті працівників. Систематично розширюється та удосконалюється соціальна інфраструктура. Ведеться будівництво, продовжується газифікація, зміцнюється база закладів охорони здоров'я, освіти, культури й інше. Усе це, зрозуміло, не приходить само собі, всюди відбуваються складні, але реальні процеси розвитку, зміни, реконструкції і т.д., якими треба управляти, координувати дії десятків і сотень підрозділів, постійно все мати в полі зору райдержадміністрації і районної ради, що, як відомо, працюють спільно, злагоджено. Ось так і діє великий народногосподарський комплекс району, мов надійний механізм під керівництвом ще мологодого організатора, нашого земляка Петра Олександровича Сокирка.