- Олександре Володимировичу, як випускники Ємільчинської школи перетворюються на знаних журналістів?

- Якимось видатним себе не вважаю. Все почалося з мрії, яка з'явилася десь у 7 класі, коли 13-річним прочитав "Таємничий острів" Жуля Верна. Відважний журналіст часів громадянської війни у США Гедеон Спілет, власний кореспондент газети "Нью-Йорк геральд" завжди опинявся у авангарді небезпечних подій.

І хоча твори я писав гарно, але до 11 класу серйозно ще не думав про майбутній фах. Та коли з'явився рекламний ролик до 50-річчя Інституту журналістики Київського національного університету ім. Тараса Шевченка, мрія перетворилася у намір: твердо постановив іти в журналісти.

- І як вдалося скласти вступні іспити?

- На вступі трохи пощастило. Взагалі везіння – важлива складова успіху журналіста. 

Коли я під час екзамену щось голосно пояснював іншим абітурієнтам, коридором якраз проходив директор Інституту журналістики Анатолій Захарович Москаленко. Видно, що мої пояснення йому сподобались, оскільки потім, коли мене "зарізали" на творі, саме Анатолій Захарович наполіг на моєму зарахуванні до інституту.

Проби пера

- Чим запам'яталися перші кроки в журналістиці?

- Наприкінці 11 класу, щоб мати якісь напрацювання, вирішив опублікувати матеріал у "Народній трибуні".

Отож, дебютував 1 червня 1997 року зі статтею "Належне – дітям", присвяченою Дню захисту прав дитини. 
Взагалі, із позицій сьогодення, матеріал був такий собі. Сходив до дитячого садка, порозмовляв, проте журналістська натура проривалася вже тоді. У той час, коли був у кабінеті завідуючої дитсадком №1 Лідії Миколаївни Чиж, краєм вуха почув, що у дитсадок №3 не завезли молока, тому і в статті зауважив, що незважаючи на важкий для всіх час, навряд чи можна вважати нормальним, що в дитсадку немає молока.

Уже після першого курсу Інституту журналістики у 1998 році опинився в загальноукраїнській газеті "День". Коли 18-річним приніс до редакції "Дня", свою третю в житті статтю, редактор Володимир Панкеєв, нині на жаль, покійний, на неї подивився, все закреслив розмашисто і знущально так сказав: 

"Значить, слухай, я дуже поважаю київський Інститут журналістики... бо я закінчував львівський філологічний. Тому запам'ятай: все те, чого тебе там учили, колись може знадобитись, але не тут і не зараз. А тепер слухай..." 
І за п'ять хвилин він мені пояснив правильну структуру статті так, що я все зрозумів.

Про суржик, любов до книжок і фактор діда

- Чи Ваш дід, Микола Васильович Солоп, який чи не добрячих півстоліття навчав історії у Ємільчинській школі, якимось чином вплинув на Ваш вибір?

- Насправді, дід був не в захваті від мого вибору. Проте він таки вплинув! 

Я був допитливою дитиною, постійно читав книжки, в основному українські, видані ще за радянських часів, коли, до речі, українська мова ще була нормальною українською мовою, що характерно. Взяти ті ж радянські переклади класиків: я вперше не тільки Ремарка, але й Стругацьких прочитав українською, і це була прекрасна українська.

Втім, моєю другою рідною мовою таки став суржик, в оточенні якого зростав на Ємільчинщині. 
Коли ж вже не було що читати, то я брався за дідові шкільні підручники з історії. Серед них були і сталінські, і брежнєвські. В результаті з'явилася певна ерудиція, вміння критично оцінювати, що у подальшому підштовхнуло саме до політичної журналістики.

- Яке місце займає книжка у Вашому житті зараз?

- Незважаючи на обмаль вільного часу, регулярно читаю і художню літературу. Полюбляю поезію. З сучасних українських письменників виокремив би Сергія Жадана. Зараз читаю англійською Террі Пратчетта, роман якого "Правда" я переклав українською, "Норвезький ліс" Муракамі та дещо із російської фантастики. 

Компанійська вдача

- Чи не поділитесь секретами успіху?

- Секрети успіху? Успішний – це абсолютно матеріальна категорія. Якщо Соня Кошкіна собі заробила на червоний BMW, а я ні – значить, я менш успішний журналіст, ніж Соня Кошкіна. Це очевидно.

- Тоді так, що допомогло Вам самореалізуватися, зрештою – стати відомою в Україні людиною?

- Можливо, компанійська вдача. Ще будучи на І курсі потоваришував із старшокурсниками. Нині багато хто із них є народними депутатами України. І хоча за 13 років журналістського життя я змінив 17 місць роботи, ще жодного разу не доводилось шукати роботи самому. Завжди дзвонив хтось із друзів і щось пропонував.

Із 2003 року активно працюю в інтернет-мережі. От наприклад, в "Українській правді" пропрацював рівно два дні. Навчався у одній групі із нинішнім заступником редактора УП, відомим українським журналістом Сергієм Лещенком. У 2004 році саме він і запропонував роботу в "Українській правді".

Проте через день відбулася знаменита прес-конференція Ганни Герман, на якій інший з друзів запросив очолити видання "Політика", із зарплатою більшою у кілька разів. Оскільки досвіду трохи ще бракувало, то перед Лещенком вибачився і УП залишив. Працював у команді сайту "Форпост", "Главред" та інших видань. 
Нині – в "Українському тижні".

Як Тимошенко маму Ющенка вітала

- Які цікаві випадки запам'яталися під час журналістської роботи?

- Ніколи не забуду, як, працюючи на "Главреді", опинився у Верховній Раді під час засідання, на якому було якесь дуже принципове голосування. Всі були на місцях, кулуари були порожні, журналісти сиділи в ложі преси. У той день у мами, нині покійної, Віктора Ющенка був день народження. У неї з Юлією Тимошенко день народження співпадає, як я тоді дізнався. І от я йду кулуарами (навіть не знаю, чому я туди виперся), і бачу, що стоїть Віктор Андрійович і говорить по телефону. Буквально ховаючись за колонами, я підкрався і почув, що він дзвонить мамі і вітає її з днем народження. І тут із другого боку на нього нападає Юлія Тимошенко – вся в білому. 

Юлія Володимирівна у Віктора Андрійовича прямо-таки видерла з рук цей телефон і стала в нього кричати: "Пані Варваро Тимофіївно, я вас дуже вітаю! Ви знаєте, в мене теж сьогодні день народження! Ви знаєте, у нас тут усе добре, ми з вашим сином обов'язково переможемо!".

Віктор Андрійович почервонів і так несміливо промовив: "Юля, ну, перестань, Юля". Я реально поспівчував мамі Віктора Андрійовича... Але, крім того, ця сценка мені сказала про їхні стосунки в мільйон разів більше, ніж будь-які абсолютно теоретичні викладки, дослідження на телебаченні, в газетах і в чому хочеш. 
На телебаченні

- Як потрапили на телебачення?

- У 2008 році, коли написав статтю для "Української правди", подзвонили з 5-го каналу і сказали, що запрошують на ток-шоу "5 копійок" як одного з гостей студії. Мовляв, Роман Чайка прочитав статтю, йому сподобалось. З Чайкою подружилися, потім був у нього на "5 копійках" разів шість. Бував на ТРК "Україна" у якості так званого експерта.

Нині запрошують на "Інтер" у "Велику політика з Євгенієм Кисельовим".

Різдвяний крокодил

- Чимало Ваших публікацій присвячені подорожам… 

- От щой

н

о пр

илетів із В'єтнаму, де зустрів католицьке Різдво і Новий 2013 рік.

Виходиш з готелю – в’єтнамці немилосердно сигналять клаксонами своїх моторолерів, основного і м

айже єдиного транспортного засобу. У Хо Ши Міні бачили пробку: півтори сотні моторолерів і мопедів, вантажівка, автобус і наше таксі. На одному мопеді сиділи четверо, мабуть, уся сім’я. Зате всі – в касках.
Якось на пл

яжі повісили попередження: передштормові хвилі, купатись обережно, і тільки дорослим. Поліз, звичайно – щоб наша людина й не полізла! Але за десять хвилин виліз. Просто побачив, як на берег хвилею викинуло пару кокосів. Вилетіли, як із гармати. А якби в голову так? Його ж у піні не видно! Секундна непритомність – і привіт: утоплений кокосом…

1 січня 2013 року

Дошкуляли і комарі, які у В’єтнамі схожі на людей: маленькі, тихі, роблять свою справу непомітно. Можливо, опісля навіть говорять "камон", що в'єтнамською означає "дякую". Добре, що на узбережжі, комарів було менше, ніж в’єтнамців.

Їв і крокодила. "

Рускій, пробовать крокоділ!", - наполегливо закликає в'єтнамка. "Сама ти – рускій", - кажу, тим паче, з її граматикою

 неясно ще, кого кому пропонують "пробовать". 

Крокодили там геть несмачні. Якби коли-небудь раніше їв підошву, посипану гострими спеціями, написав би, що крокодил – це на смак, як підошва, посипана гострими спеціями. Принаймні, у даному конкретному В'єтнамі.
Цього літа побував у Італії. Відвідав Колізей, Собор святого Петра. У 2007 році у складі делегації українських журналістів як власкор "Вечірніх вістей" відвідав Індію. Бував у США, зокрема, в Чикаго, на Корсиці.

Втім, більше приваблюють незвичні, екзотичні місця. От, скажімо, Об'єднані Арабські Емірати, де хмарочоси розташовані по-сусідству з напіврозваленими халупами, проте й біля тих халабуд стоять круті джипи…

Про Ємільчине і шкільних приятелів

- Чи часто буваєте у Ємільчиному?

- На жаль, дуже рідко. Дідусь з бабусею із Ємільчиного виїхали – вже чимало років мешкають у Волгодонську, в Росії. В Ємільчиному залишились буквально двоє шкільних приятелів – Оксана Троць та Петро Островський. Іноді, як нікуди грошей подіти, катаюсь до них на природу. Щоправда, останнім часом якось такого не трапляється, щоб були зайві гроші (Сміється).

Востаннє приїжджав всього на один день написати матеріал про виборчу кампанію Володимира Литвина. Ємільчине, яке хоч і за рахунок субвенцій із державного бюджету трохи підремонтували, має привабливіший вигляд.

Спілкувався Роман РЕВЧУК

Народна трибуна, №1, 2013